Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою - Ірена Ігорівна Карпа
В мене знову подивилися язик, білки і горло. Знову запитали, коли були місячні. Щось довго-довго писали в тій триклятій жовтій книжечці, що люди тут мають одну на життя, а не на кілька годин, як ми. Продивившись результати аналізів і проконсультувавшись на хінді з колегами, поважний лікар виписав мені рецепт на той самий препарат, що й доктор з гаража.
Тут вже Норман дав повний вперед своєму гніву.
– Вона ж вагітна! – кричав він. – Ідіоти, вагітним не можна антибіотиків! Де ваша довбана гомеопатія?! Ви взагалі тут у чомусь розбираєтеся?…
У відповідь індус став темно-червоним і дав волю всій своїй неполіткоректності, котру, вочевидь, довго беріг саме для такого випадку:
– Це ви в Америці ні в чому не розбираєтеся! – закричав він. – Та від тих препаратів, що ви нам присилаєте, у нас пацієнти мруть!!!
І тільки я вже не слухала цього драматичного діалогу. Мені стало так смішно з ситуації, котра склалася, і так зрозуміло, що, крім мене самої, тут ніхто нічим не допоможе, що срачка припинилася. Отаким от психосоматичним легким рухом свідомості. Воістину, людський організм велика таємниця і дуже крута штукенція.
Щ.
Щось штибу корабля
(та ж сама Індія, штат Керала)
Керала ще сто років тому підманювала до себе мою увагу отими своїми таємничими backwaters. Що це за такі «задні води», думала я, і чи є там море взагалі – а то все про беквотерз та про беквотерз путівники пишуть і фотки показують. Де-факто ж ми потрапили на цілком собі нормальний океан, і про таємничі беквотерз довелося випитувати хіба що в інших мандрівників – місцеві такого терміну не знали.
Так от, беквотерз – то ціла мережа озер, лагун, каналів і річок. Мальовничих і не дуже, судноплавних і геть вузесеньких. Любителі банальностей назвали би це індійською Венецією, що ховається в лісах паралельно до узбережжя Аравійського моря. Якби по всьому лабіринтові цих дивних водойм хтось протягнув мотузку, аби виміряти загальну довжину, довелося би вичистити запаси не однієї швацької крамниці (а вони на пару з ательє в Індії, варто зазначити, бувають дуже високого класу) – довжина сягає біля дев’ятисот кілометрів.
Беквотерз – не просто природна краса, це ще й національні водні шляхи, що сполучають велетенську кількість міст і сіл і якими перевозять як вантажі, так і туристів. Туристи, як відомо, теж бувають різних калібрів – жирніші, середнячкові і худі. А бувають ще й туристи-авантюристи з мінімальним бюджетом і двома дітьми, з котрих одне ледве ходити навчилося, а друге дуже нагле.
– Корабель, – кажу я дітям, виправдовуючи свою загребущість, – це не розкіш, а засіб пересування.
Ага. Саме тому, замість винайняти ексклюзивний корабель-будинок за сто доларів, ми з ними беремо квиток на паром за 20 гривень на всіх.
Звісно ж, тут нема красивих драпірованих портьєр, ніхто не робить барбекю, не змішує коктейлів, не дозволяє купатися просто з борту, розтинаючи тиху гладь води, а все дико гуркоче і по-пролетарськи тхне соляркою. Зате тут же нащадки пролетарів радо влаштовують собі красівую жизнь – нагла москалька, варто нам встати зі своїх місць, аби вийти на верхню палубу, тут же влягається своїми пересмаженими салами на наші два крісла й на моє прохання запхатися назад на своє місце мямлить томно: «А там жарко, я не могу спать на солнышке!» І все, далі баба вдає з себе сліпоглухоніму, а я, на жаль, не в тій ваговій категорії, аби її випхати з цих крісел силою своїх біцепсів. Місця на бюджетний паром ніхто на квитку не пише, тож, як казали в дитинстві, хто встав, той місце продав. І туристичному широкому загалу жодним чином не рветься шаблон від того, що одна тьотюндра зайняла місце аж трьох чоловік відразу, котрим тепер слід шукати, де би себе подіти на наступні кілька годин мандрівки.
Верхня дека, на яку слід підніматися попри туалет трохи іржавими сходами, це, звісно, романтично, але там затінку кіт наплакав. І навіть якщо ти знайдеш свій квадратний метр без палючого сонця і вкладеш дітей на каремати спати, однаково будеш напружено слідкувати, щоби не скотилися в воду. Тим паче, особливо спати їм не хочеться, а хочеться кидати на воду надувні кульки і все, що є в доступі кольорового і летючого.
Австрійська тьотя з дорослим сином сумлінно намагалася загодувати їх печеньками, аби хоч трохи відволікти від такого нецільового використання матеріальних ресурсів і псування і так вже втомлених індійських екосистем. Коли в тьоті закінчилися печенька, ми спробували відволікати стереомонстрів смаженими бананами та іншими витворами стихійної кухні річкових станцій. На них наш корабель час від часу зупинявся, як той міжміський автобус. Такі відволікатори щось їм у горло не лізли – може, тому, що їх зроду-віку не бачила санстанція, а мої діти, як вроджені американці, мають вмонтований у сітківку ока сканер на відповідність продуктів світовим стандартам (цинічно жартую, якшо шо).
Ну і п’ять годин цього суперекономного класу – просто вічність порівняно з добою класу ультракомфортного. Хоча бувало у моєму житті і значно гірше – розбитий автобус із Джомсома до Похари чи кузов вантажівки, що везла нас із сільського ярмарку в М’янмі до містечка, в якому ми жили і назву якого я тепер нізащо не пригадаю, бо ж розтрусило мені тоді всю карту пам’яті.
З іншого боку, на такому контрасті – твій пролетарський транспорт проти чийогось старомодно-розкішного, де-не-де пришвартованого в крихітних зелених лагунах, та ще й пасажири його, падлюки, радісно махають тобі та іншим невдахам руками – розумієш, що як припече красівой жизні, ти перестанеш жлобитися і спустиш залишки грошей на дещицю комфорту. Таке буває, коли після двотижневого гірського переходу готовий продати сусідню державу за гарячий душ і білу постіль.
Не знаю – можливо, я зніму собі такий от хауз-боут (плавучу хату), якщо припече мені в черговий медовий місяць поплисти. Чи день народження відсвяткувати отак традиційно-спокійно, а не традиційно по-моєму, нелегально перетнувши там китайський кордон з Непалу й показавши китайському режиму дупу з приводу їхньої анексії Тибету. Ну або просто настане якийсь собі звичайний день, і я захочу повалятися в шезлонгу з кампарі оранж
